Відігріте крило
На небі громадилися сірі хмари, вітер вдаряв
різкими поривами у вікна хат, з завиванням гнав вулицями залишки торішнього
листя. І лише за селом його натиск розбивався об стіну густого лісу. Селяни розчаровано
поглядали на небо, бо дуже чекали сонечка. Скучили за ним, поки пережили довгу
й холодну зиму. Але золотаве барилося. Уже аж не вірилося, що колись вона нарешті
прийде, та весна.
У суботу вранці Василина вийшла на ганок і
завмерла, зворушена несподіваним видовищем: низько попід хмарами летів у бік
села журавлиний ключ. Стежила, мов зачарована, за чітким ключем, милувалася
струнким летом птахів. Уже й голоси пташині стало чути. Ось ключ уже над її
подвір’ям, і вона чітко бачить
стомленого вожака, який важко змахує крилами… Опам’яталася Василина тільки коли журавлі були вже за
селом. Спохопилася, коли ключ розтав удалині: їй треба було поспішати на поїзд,
а вона ще не спакувала гостинці родичам.
Пакувала сумку, а в душі тішилася: хоробрі
журавлі, не злякалися холоду!
До станції Василина пішла луками, навпростець.
Крізь пасма сухої минулорічної трави проглядала покрита памороззю зелень, під
тонкими залишками криги тьмяніли озерця.
І раптом… Жінка аж у долоні сплеснула: прямо перед нею на холодній землі лежав
журавель. Очі подорожуючої спинилися на незугарно підім’ятому, колись раніше, очевидно, пораненому крилі, яке занадто стомилося у польоті...
-
Що ж мені з
тобою робити? – забідкалася Василина.
«Залишу так – якийсь звір підбере чи й просто
захолоне птах і загине. Доведеться повернутися», - вирішила жінка.
Вона принесла птаха в хату, постелила в кутку
ряднину, на якій розмістила непроханого гостя, поставила йому води, їжі та й
залишила самого. Проігнорувати запрошення в гості до родичів не могла: привід
був серйозний, сімейне свято... Тому Василина знову подалася на станцію, щоб
хоч на наступний поїзд устигнути. Приїхати з запізненням краще, ніж зовсім не
завітати...
У родичів Василина гостювали недовго. Хоч і вмовляли
її побути ще, рано вранці жінка вже зібралася в дорогу.
- У мене в хаті знайда, - пояснила.
Коли Василина зійшла з поїзда на своїй станції,
обличчя їй різко остудив густий туман. Він дрібними краплинками осідав на руки,
одяг… Дихати настільки перенасиченим вологою повітрям було важко - аж у спині
здавило... Та жінка поспішала додому і не збавляла кроків,
Незабаром із білого молока туману виринула її
хата. Василина відімкнула замок, відчинила двері, увійшла в темні сіни. Ретельно
витерла об ганчірку на підлозі взуття, повернулася, щоб зачинити за собою
двері, і відзначила, що туман на очах розсіюється... Коли Василина, нарешті,
увійшла в кімнату, журавель, який сидів у кутку на ряднині, звівся на ноги й
подибав їй назустріч. Підійшов і, ніби дякуючи за порятунок, ткнувся дзьобом у
її долоні.
-
Та ти зовсім
ручний! – здивувалася Василина. Тебе,
видно, вже рятували від загибелі добрі люди!
Птах покивав головою, розправив відігріте крило -
ніби повідомив, що вже оклигав, підбадьорився й готовий покинути гостинну
оселю. Обійшов господиню і подибав далі,до дверей. Зупинився біля порога,
повернув голову набік і глянув на господарку розумним оком. Василина відчинила
двері, і журавель вийшов на подвір’я. Туман уже майже розсіявся. Птах пройшов
кілька метрів, потім кумедно підстрибнув, здійнявся і полетів. А Василина ще
довго стояла на ганку, дивлячись услід своєму короткому гостеві.
І раптом порвалися на клоччя хмари, і вперше цієї
весни на землю бризнуло щедре сонячне сяйво.
Наталія Жовнір
0 коментарі:
Дописати коментар